Як пандемія може змінити світ, в якому ми жили — розмірковує російський економіст Дмитро Прокоф’єв
Артуру Конан Дойлю належить одне з найпоетичніших описів чумної пандемії, що вразила Європу в середині XIV століття:
«У літо Господнє 1348-е піднялася на сході страховидна багряна хмара і закурилася вгору по завмерлому небосхилу. Страшна імла огорнула країну… А зла хмара клубилася, проливаючись нескінченним дощем. І трави почорніли і згнили. Вівці повиздихали і телята теж, і люди боялися голоду, але чекало їх випробування страшніше, ніж голод. Дощ нарешті перестав, і на полях виросли жахливі поганки. А разом з цими мерзенними плодами захлинувшись водою земля зростила Смерть».
Смерть, звичайно, прийшла до Європи не з хмарою, а з торговими судами генуезців, котрі привезли її з Північного Причорномор’я. Італійські міста вже на той час були центрами глобальної торгівлі, вони-то і потрапили під перший удар «коси чорної смерті». Правда, італійські медики та місцева міська влада були першими, хто зміг, хоча і з втратами, якщо не відбити цей удар, то спрямувати його в інший бік. Головним засобом боротьби із заразою стали «карантини», куди поміщали всіх прибульців, і – так, ви вгадали — вимушена самоізоляція.
«Варто, наскільки можливо, старанно уникати публічних суперечок, щоб люди не дихали один на одного, і одна людина не могла заразити декількох. Слід залишатися на самоті і не зустрічатися з людьми, які прибули з місць, де повітря отруєне», – радили знавці медицини того часу. Пораді найохочіше слідували королі та вельможі, що причаїлися в своїх маєтках і замках, і церковники, котрі ховалися за стінами монастирів. Бургомістрам і виборним правителям міст тікати було нікуди, і вони захищалися, як могли.
Першою справою місцевої влади стало створення запасів їжі, а також безжальна розправа з усіма, хто розраховував поживитися відумерщиною (виморочним майном). Згодом хроністи, підраховуючи кількість жертв «чорної смерті», холодно відзначали, що в містах, де мародерів і скупників краденого спалювали разом з викраденим добром, смертність від чуми не перевищувала 20%. Так врятувалися від «чорної смерті» Мілан, Нюрнберг і міста Північних Нідерландів.
Економіка проти монархів
Чума пішла так само стрімко, як і з’явилася. І ось тут-то сеньйори і власники виявили, що тепер вони живуть в іншій економічній системі, де праця і знання вартують незрівнянно дорожче, ніж до пандемії. А ось маєтки і будівлі, навпаки, втратили в ціні.
«Якщо хтось бажає найняти працівників, йому доводиться йти у них на поводу, оскільки або його плоди пропадуть, або він повинен потурати зарозумілості простолюдинів», — скаржився монах-августинець Генрі Найтон. Дійсно, навесні 1349 року ціна робочого часу англійського поденника виросла з двох пенсів в день до чотирьох, а потім і шести пенсів, що на сучасні гроші складає близько п’ятнадцяти фунтів.
У містах, де мародерів і скупників краденого спалювали разом з викраденим добром, смертність від чуми не перевищувала 20%. Так врятувалися від «чорної смерті» Мілан, Нюрнберг і міста Північних Нідерландів.
Король Едуард III, роздратований скаргами на непомірні запити робітників, видав указ, який погрожував в’язницею кожному, хто вимагав підвищеної оплати. Але воля монарха зіткнулася з законами економіки: барони-землевласники були змушені вибирати – виконувати королівський указ і залишити власні поля без робочих рук, втративши врожай, або змиритися з новими умовами трудових договорів. Тому в «Статуті про працівників», виданому два роки опісля, королю довелося перейти від погроз до прокльонів і умовлянь.
Економічні закони виявилися сильнішими за королівські укази, і монархам довелося з цим змиритися. Як кажуть сучасні зірки інституційної економіки Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон, «спроба влади зупинити спровокований «чорною смертю» процес зміни соціальних інститутів провалилася». Конан Дойль написав про це яскравіше:
«Жорстокі закони втратили чинність, тому що нікому було домагатися їх виконання, а знову накласти скинуті ланцюги виявилося неможливим».
Подорожчання праці спровокувало пошук технічних хитрувань, що дозволяють наймати менше працівників. Але технічні хитрощі вимагали обізнаних людей, а знання коштували дорого.
Парадоксально, але одним із наслідків чуми став підмурок технічної і промислової революції.
Але, як каже прислів’я, що німцеві здорово, то росіянинові смерть. У Східній Європі епідемія чуми мала зовсім інші соціально-економічні результати. Мала щільність населення російських рівнин врятувала велику частину народу від епідемії, «чорна смерть» забрала не більше 5-10% населення. Як зауважують ті ж Аджемоглу і Робінсон, порівняно невеликий дефіцит робочої сили на Сході дозволив феодалам ще сильніше експлуатувати працівників, що залишилися, тоді як на Заході брак трудових ресурсів, що спричинила чума, підірвав економіку феодалізму.
Перед васалами московського князя відкрився ринок Західної Європи з його посиленим попитом на хліб, що дорожчав. Які там ремесла і промисловість?! У такій країні потрібні холопи, котрі видобувають продукт із землі дерев’яною сохою, купці, які забезпечують обмін «простого продукту» на технології і предмети розкоші, й озброєні люди, які тримають у страху і тих, і інших. А над цією не дуже складною системою височить цар, котрий звертається до народу через довірених тлумачів. По суті, схожа система пережила пандемії і війни й існує досі.
На Заході брак трудових ресурсів, що спричинила чума, підірвав економіку феодалізму
Президенти проти економіки
Сьогодні дивний вірус, зовсім не такий смертельний, як епідемія гонконзького грипу, що прокотилася по світу півстоліття тому, але заразний і небезпечний і відправляє економіки в нокдаун — одну за одною.
Міркувати про адекватність заходів боротьби з хворобою ми залишимо лікарям, економісти можуть тільки оцінювати їх наслідки. Наслідки ж ці складніше, ніж нам здається.
Китайська промисловість, яка так довго слугувала мотором для економіки світової, втратила на початку року 13,5%, інвестиції скоротилися на чверть, продажі — на одну п’яту (стосовно аналогічного періоду попереднього року). Відповідно, гепнувся попит на вуглеводні, перекинувши валюти і бюджетні плани «сировинних наддержав». Втім, керівники державних нафтових компаній особливої біди в цьому не бачать. Як «державники», вони міркують у термінах «у нас собівартість нижча, ніж у партнерів», а значить, їхнім прибуткам нічого не загрожує. Те, що здешевілі рублі й економічна рецесія поступово обнуляють доходи і заощадження виборців, таких нафтових генералів не обходить.
Тотальний світової карантин — особлива історія. Проблема в тому, що ізоляція «вимикає» дуже багато секторів світової економіки, в яких задіяно безліч людей і на які зав’язано безліч сервісів. Та ж індустрія подорожей і розваг — це величезні гроші, але це індустрія т. зв. «неочевидного попиту». Ні матчі хокейної ліги, ні польоти на відпочинок заради шопінгу або ефектних селфі не належать до товарів, без яких не можна обійтися. Відновиться попит на розваги, коли все буде позаду? Можливо, так, але коли це станеться, невідомо.
Для цього потрібні гроші та вільний час. Вільного часу багато, але грошей виявляється все менше.
Карантин — зрозуміле рішення для країни, в якій середній рівень добробуту і соціального захисту дозволяє людині провести тиждень, два, три без роботи, відповідно, і без заробітку
Там, де людина вірить, що це буде компенсовано, у неї зовсім інша мотивація до дотримання санітарних заходів. Дистанційна робота — звучить добре, але це все-таки досить вузький сегмент діяльності, а ступінь ефективності такої роботи постійно оскаржується.
У президентів немає зараз хорошого рішення. Карантин за середньовічними правилами — так, це зниження загрози зараження і порятунок життів.
Але економічна криза, спровокована закриттям кордонів і зупинкою заводів, — це втрата грошей, які потрібні для порятунку тих же життів. Грошей, які необхідні для лікарень, для лікарів, для мотивації до карантину і припинення роботи.
Окрім того, криза виявила ще одне вузьке місце організації сучасної медицини — вона все більше орієнтується на лікування складних і «дорогих» хвороб, які, проте, вимагають не екстреної, а планового ушпиталення. З повальними інфекціями у великих містах навчилися справлятися за допомогою щеплень і високого рівня гігієни, тому тримати «під парами» ресурси, необхідні для масової ізоляції інфекційних хворих, здавалося неефективним. Чи буде ця ситуація змінюватися, коли, і яким чином — сказати важко.
Після пандемії
До того ж сьогоднішня ситуація вимагає зовсім іншої якості комунікації між начальниками та людьми. У середньовічному Лондоні король зрозумів, що після чуми йому слід змінити тон у поводженні з народом і від репресій перейти до умовлянь. Зараз начальники вже готові міркувати про податкові пільги і про те, що «все під контролем», в той час як людей цікавлять відповіді зовсім на інші питання.
Сьогоднішня ситуація вимагає зовсім іншої якості комунікації між начальниками та людьми. У середньовічному Лондоні король зрозумів, що після чуми йому слід змінити тон у поводженні з народом і від репресій перейти до умовлянь.
Припустимо, епідемія закінчиться, ми одужаємо. А що потім? За прострочення по іпотеці будуть викидати з квартир або як? За прострочення по мікрокредитах битимуть колектори або що? Лікарняний будуть оплачувати по мінімуму чи за реальною зарплатою? Якщо людина захворіла, куди їй подіти собаку або кота? Чи позбавлятимуть мобільного зв’язку, якщо на рахунку закінчаться гроші, поки людина застрягла в карантині? Хто відповідає за контроль над здоров’ям самотніх людей похилого віку? Чи будуть введені продовольчі картки, якщо щось піде зовсім не так? Можливо, має сенс махнути рукою на інтереси фармацевтичних і продовольчих мільярдерів і скасувати «вимоги щодо імпортозаміщення»? А якщо вже непроникний бар’єр перед імпортом поставить курс рубля, про який подбали державні люди, то що буде з банками, заощадженнями, кредитами?…
Поки що однозначну відповідь на те, яким чином начальство уявляє собі перемогу над вірусом, дали банки, що підвищили ставку по іпотеці. Наче натякнули, що порятунок хворих — справа рук самих хворих, як було сімсот років тому.
Відповіді на ці запитання важливі не менше, ніж тести на вірус, карантини і установки для вентиляції легенів.
Джерело: Дмитро Прокоф’єв, “Новая газєта“
