Кілька років тому один відомий політик написав на ювілей Кучми компліментарний текст. Головною похвалою Кучмі було наступне: «Леоніду Даниловичу тяжко було прийняти Незалежність України. Але врешті він таки прийняв».
Я прочитала цю фразу кілька разів, щоб переконатись, що правильно розумію суть: український народ повинен бути вдячним своєму президенту за те, що він таки переламав себе і прийняв незалежність держави (а отже став «державником»). А міг же і не прийняти, і стати Лукашенкою.
Згадала цю історію, коли прочитала пост Тетяна Трощинська про Премію Черчилля за лідерство Президенту Зеленському і загальне захоплення тим, що він «не втік у перші дні війни».
Премія за лідерство – це добре! Але все ж таки той факт, що Зеленський лишився в країні – скоріше норма, аніж подвиг чи героїзм. Він підписався на це, коли став Президентом і присягнув українському народові, хіба ні? Тетяна дуже точно написала, що вимоги і очікування від Президента виявились дуже низькими і що треба все ж обирати тих, від кого ти можеш очікувати більшого.
Я б не писала про це ще раз. Але справа не у Зеленському чи Кучмі. Cправа у тій планці, яку виставляє суспільство владі загалом. Тобто у невидимих, але надважливих рамках, які ми формуємо для влади. Що ми очікуємо і на що не погоджуємося. З-поміж іншого, ця рамка захищає нас від зачарувань і розчарувань.
• Проробив величезну дипломатичну роботу, зумів ефективно і правильно прокомунікувати Заходу потребу у зброї – супер, молодець!
• Призначив головою СБУ друга дитинства, який проґавив зрадників, інфільтрацію ворожої агентури у спецслужби – погано.
• Призначив на посади міністра оборони і Головнокомандувача ЗСУ правильних людей – гуд!
• Тримав російського агента в РНБО і в Комітеті з розвідки та звільнив його лише під тиском західних партнерів – погано. (До речі, якщо ви вважаєте, що західні партнери не попереджали Петра Порошенка про те, що його радник Руслан Демченко агент російського впливу, то ви сильно помиляєтесь, німці попереджали ще на початку війни).
Цих прикладів «добре/погано» безліч, але вони тримаються на непорушному каркасі, нашій ціннісній планці, яку визначає суспільство. На цьому каркасі — вітрило, яке задає напрямок майбутнього. Потрібен міцний каркас і висока планка, бо щойно з якихось причин ми починаємо планку занижати або хибити, хитається наше спільне уявлення про допустиме/недопустиме, моральне/неморальне, прийнятне/неприйнятне у соціальній поведінці.
Свіжий приклад (він ніби не такий і важливий, наводжу його, щоб пояснити думку). Гендиректор одного інформагенства коментує в інтерв’ю НВ звільнення І.Венедиктової: «Офіс президента можна зрозуміти. Венедиктову звільнили перед призначенням антикорупційного прокурора, щоб зберегти баланс. Венедиктова була все ж таки надто самостійною. А новий незалежний антикорупційний прокурор плюс самостійний генеральний прокурор – це надто ризиковано для системи влади. Ми ж знаємо, що традиційно контроль за прокуратурою завжди був за Офісом президента». Серйозно? Я пропустила момент, коли ми домовились, що це нормально. Коли ми ненормальність «традиційного» контролю ОП за правоохоронними органами почали приймати як даність, перед якою ми безсилі, яку ми дозволяємо? В який момент ми цю планку опустили настільки, що експерт говорить про це, як про норму, в нейтральному тоні. І ось тут – наш вихід. Ми або ковтаємо це або кажемо: «ні, рєбята, так не буде». І рєбята нас точно і безпомилково чують, повірте.
Колись дуже давно я стала свідком однієї показової сцени. В битком набиту приміську маршрутку на ходу заскочила і повисла на сходинці огрядна жіночка, років за шістдесят. Піднятись в салон не виходило, бо люди були напаковані, як шпроти. Водій матюкаючись, рушив і натис кнопку закривання дверей. Зачиняючись, автоматичні двері перетисли жінку наполовину. Верхня частина тіла і ноги були в салоні, а сідниці і сумка – ззовні. Маршрутка набирала швидкість, і я побачила, як ця захекана жіночка старається втягти сумку всередину, щоб заплатити за проїзд. Від сумки відірвалась ручка, але їй таки вдалося витягти гроші і вона передавала їх шоферу зі словами «Спасіба вам огромне!» Всю дорогу я ховала сльози, а жінка, протиснувшись глибше, звично розмовляла з кимось по телефону. Я досі пам’ятаю цю моторошну сцену, бо це справжня метафора. Приклад оцього постгеноцидного «не ударили — і на тому спасибі», «даєте жити, не наср.ли на голову – уже щастя».
Часом я згадую ту жіночку, коли бачу масове захоплення людей тим, що їм належиться по праву або коли люди не помічають, як хтось грубо принижує їх гідність.
Ми з вами багато рефлексуємо щодо неспроможності російських еліт і брак відчуття суб’єктності у росіян. І це все справедливо, але у нас є свої «хвости» і важливі домашні завдання. Треба якось ближче зживатися з думкою, що в ліберальній демократії, яку ми будуємо, влада обслуговує суспільство. Ми наймаємо її для цього. Ми утримуємо її, нарізаємо їй завдання, конструктивно критикуємо, хвалимо, якщо заслуговує, виставляємо високі планки і не зачаровуємося її магією.
Одним словом, «більшого вимагай!», – як співав один український політик.
Автор: Мирослава Барчук
