28 травня – день смерті Івана Франка
Не люблю портретів. Але у своїй кімнаті, де переважно пишу, маю скромний портрет, який десятиліттями переїжджав зі мною і сім′єю від винайнятих квартир до власної. Цей , здавалося би, шматок дерева із зображенням Івана Франка виконує для мене важливу роль.
Всі пам`ятаємо книжку Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера». Там велетень опиняється на території карликів. Можна розглядати це як алегорію стосовно життя Івана Франка.
Франко, на мій погляд, був найуніверсальнішим українським письменником. Все, до чого доторкався цар Мідас, перетворювалося на золото. Все, за що брався Іван Франко – вірші, поеми, оповідання, повісті і романи, п’єси, статті (які зараз ми би називали есеїстикою або науковими розвідками), виходило високоталановитим і навдивовижу актуальним. Лише – варварський парадокс! – замість матеріального достатку (як додаткового, зрозумілого без обговорень становища видатного письменника) навіть у немолоді роки мусив, до прикладу, часто вичитувати графоманські рукописи у товаристві імені Шевченка.
Ви уявляєте цю моторошну байдужість нашого загалу (крім небагатьох відданих прижиттєвих прихильників), коли його найкращий Письменник живе на межі бідності? На що може заслуговувати такий загал на високих метафізичних Терезах?..
Чули, та не слухали. Поважали, але до парламенту вибирали інших. Інші викладали літературу у Львівському університеті, хоча Франко носив у собі цілі світи. А провінційні імена багатьох університетських «приват-доцентів», разом узятих, які тоді там викладали, потонули у мороці історії, мовби їх і не було….
Інші, як-от його сучасник, француз Еміль Золя, купалися у читацькій любові. Та навіть галичанин Богдан Лепкий, який, попри безсумнівний талант, умів подобатися читачам, давати святочні вірші на перші сторінки газет, бути сентиментальним і позірно уважним у розмовах з селянами, був популярнішим і ширше читаним певний час, ніж Іван Франко.
Але все, зрештою, стало на свої місця. Але якою ціною? Уже за роки незалежності майже всі політики( не лише проукраїнські) вдавалися до Франкового імені. Особливо 27 серпня: в його день народження. Його ім`ям названо обласний центр, театри та навчальні заклади. Здавалося би, що ще можна бажати стосовно увічнення пам′яті?
З одного боку, життя Франка увійшло в життя українства. Але є ще один, малопомітний бік… Чи насправді його книги читані? Чи маємо ми по-справжньому талановитий фільм про його життя?
…Невисокий, рудовусий і часто надміру емоційний, він не мав лоску знаменитості, бо генії завжди є трохи кострубатими. Уявляю хоча би десятисерійний фільм про Івана Франка. Про провал із викладанням у Львівському університеті, про трагедію його особистого життя, смерть старшого сина, складні стосунки з іншими відомими українцями. Також у цьому фільмі було би неможливим оминути важкий душевний стан Франка в останнє десятиліття, ту моторошну трагедію, з якою він власноруч боровся, як Давид Із Голіафом… Через увесь фільм – надривний і важкий пошук любові, без наповнення якою не міг писати. Робив на цьому шляху болісні помилки. Він ішов попереду власного часу – і дружніх відданих рук допомоги від української громадськості було не густо….
На нього нападали і доморощені галицькі «патріоти» чи москвофіли. То Юліан Романчук буде звинувачувати Франка із-за мурів свого будинку-палацу у відсутності…патріотизму. То історик Антон Петрушевич, із москвофільськими реверансами, називатиме українську мову «діалектом». Знаєте, дотепер , коли я читаю Франкову відповідь, шкірою проходить якесь химерне заціпеніння від енергетики того вірша «Антошкові П.» із збірки «Semper tiro»:
Зви се діалектом, зви жаргоном
Тую дошку, ту букову ложку,
А вона лунає відгомоном
В міліонах серць живих, Антошку!
Був прообразом ідеальної України всередині млявої колонії.
Звісно, що на життєвому шляху Франка траплялися люди, які розуміли і любили його. Звісно, що егоцентризм Майстра – це інший егоцентризм, ніж гречкосія або крамаря.
Його життя підточувала і польська «любов» (особливо після статті «Поет зради» про Адама Міцкевича), але найбільше – наша закостеніла національна обмеженість.
Помирав важко. Розтерзуваний власними хворобами, хворобою дружини, смертю старшого сина і непростою долею інших дітей, помирав самотнім величним Мойсеєм, який вів свій народ на межі і за межею власних сил.
З іншого боку, десь на небі, 28 травня 1916-ого року, засвітилися водночас дві зорі. Це була Марсова зоря і зоря благовісту. Одна подавала його народові не мир, а меч, інша благословляла до перемог. Ave, Regina!
Джерело: Степан Процюк, газета “День”
